Іван Швед: «На вулиці від голоду я втратив свідомість. Мене кинули в яму, заповнену трупами»
Житель Камінь-Каширська Волинської області 93-річний Іван Никифорович Швед, незважаючи на поважний вік, не скаржиться на пам’ять і зір. Ветеран Другої світової війни видав кілька збірок віршів. Він уважно стежить за ситуацією в Україні, хвилюється за хлопців, які зараз знаходяться в зоні АТО, і … дає розпорядження чиновникам.
— Нещодавно Іван Швед подзвонив і звелів перепоховати вояків УПА, — розповіла директор Пнівненской загальноосвітньої школи Тамара Пугач. — Вони спочивають у братській могилі в лісі, недалеко від нашого села. Однак перенести останки не так просто. По-перше, потрібно подолати бюрократичну тяганину, а ще знайти гроші на перепоховання. Іван Никифорович багато років керував нашою школою, його обожнювали учні, поважали колеги. Проте від посади директора його звільнили… за безпартійність.
— Все було добре, поки мене одного разу не запитали, скільки років я в партії, — згадує Іван Швед (на фото). — Обласне начальство, дізнавшись, що я не є членом Комуністичної партії СРСР, обурилися. Мене стали періодично викликати в район і просити вступити в партію, обіцяли навіть посаду завідувача районним відділом освіти. Так змучили ці щотижневі походи в райцентр! Адже потрібно було пішки подолати 25 кілометрів тільки для того, щоб почути: «Ну що, вже надумав писати заяву в партію?» Коли зрозуміли, що нічого не вийде, вирішили будь-яким способом звільнити з посади. Це зрозуміло, адже я не вписувався в райкомівську звітність — був єдиним безпартійним директором школи. І почалися перевірки за перевірками… Мало не щоденні комісії перераховували все: стільці, парти, навіть шиферні листи на даху. Нарешті згадали, що у мене виразка шлунка і наполегливо порекомендували підлікуватися. Не можна, мовляв, ризикувати здоров’ям колишнього фронтовика. Так я став працювати просто вчителем української мови та літератури.
— Але чому ви вперто відмовлялися стати комуністом?
— Як я міг вступити в Компартію, яка так чи інакше винна в загибелі великої кількості людей? Минуло багато років, але я добре пам’ятаю Голодомор 1932-1933 років, коли люди вимирали цілими сім’ями. Наша сім’я жила тоді в селі Поличенці Вінницької області. Перед тим як заморити народ голодом, його повністю пограбували: забрали зерно, овочі, навіть насіння. Влада все відбирала у людей, називаючи це хлібозаготівлями. Насправді тоді конфіскували абсолютно всі продовольчі запаси. Пам’ятаю, у нас забрали не тільки зерно, а й картоплю, буряк, гарбуз, капусту… У родині було семеро маленьких дітей, мати просила хоч щось залишити з продуктів, але над нею тільки сміялися…
Дивом уцілів мішок квасолі. Мама веліла нам віднести його на горище і розсипати там, перемішавши з тирсою. Але оперуповноважений, в черговий раз прийшов до нас додому з двома «заготівельниками», побачив одну квасолину. Нас змусили все зібрати, очистити і скласти назад в мішок. Я потайки затиснув в руці жменю квасолі. Але він помітив і це. Рукояткою нагана ударив мене по зап’ястку, долонька розкрилася, і квасоля покотилася по підлозі разом з моїми сльозами. Рука опухла, і мама потім довго її лікувала.
У селі почався голод. Батьки маленького Івана поховали двох доньок.
— Я не міг ходити, пересувався тільки повзком. В черговий раз виповз з дому, щоб пошукати на вулиці що-небудь їстівне, але втратив свідомість. Повз нашої хати якраз їхали «збирачі» померлих. Вважаючи, я мертвий, мене повантажили на воза, а потім кинули в яму, заповнену трупами. Величезну яму наповнювали зазвичай кілька днів, а потім засипали. Я прокинувся від моторошного запаху і поворушив рукою. На моє щастя, це помітила маленька дівчинка, розповіла дорослим. Мене витягли, перевірили пульс і відвезли додому — сам йти не міг. Так я повернувся з того світу…
— Як рятувалася ваша сім’я?
— Моїм батькам якимось дивом вдалося заховати корову Діну. Адже всіх корів в селі або конфіскували «заготівельники», або потайки від них з’їли господарі. Діна ж терпіла голод разом з нами, була страшенно худа, її ребра стирчали, вона нагадувала скелет, обтягнутий шкірою. Але саме їй ми зобов’язані життям. Корова давала щодня цівку молока, ми ділили між собою ті краплини. «Заготівельники» на той час вивезли вже все, що змогли знайти, і не показувалися в нашому селі, тому Діну можна було не ховати. Але ми все одно не спускали з неї очей ні вдень, ні вночі: корова жила разом з нами, в хаті. Якби залишили в сараї або хоч на хвилину на вулиці без нагляду, її вкрали б і з’їли. Ми врятували корову, а вона врятувала нас.
З великими труднощами Діна дожила разом з нами до весни, коли із землі пробилася перша трава, і корову можна було вигнати пастися. Але я так знесилів від голоду, що не міг самостійно дійти до поля. Мати прив’язувала мене до Діни, і я просто волочився за коровою. На пасовищі я підповзав до неї і смоктав вим’я.
— Бували в селі випадки канібалізму?
— Пам’ятаю, люди ходили на своїх ногах, а на наступний день їх вже більше ніхто не бачив — немов крізь землю провалилися. У селі, звичайно, здогадувалися, що того чи іншого з’їли, але робили вигляд, що нічого не помічають. Місцева влада теж знала про канібалізм, але ніяких заходів не вживала: побоювалася зайвий раз показатися в селі.
— Ви ходили в школу?
— Навесні з’явилася трава, листочки, жучки, равлики… І люди могли вже хоч щось покласти до рота. Наша корова їла вдосталь зелену траву, трохи поправилася і давала більше молока. Я трішки зміцнів і разом з іншими дітьми став ходити в школу.
У нас була дуже добра вчителька Віра Тимофіївна Шевченко. Щоб підгодувати голодуючих дітей, вона в портфелі разом з зошитами приносила крихітні варені картоплини і роздавала їх учням. Де вона брала ту картоплю, не знаю досі. Але комусь не сподобалося, що вчителька підгодовує голодних дітей, і на неї донесли. Віру Тимофіївну забрали прямо з уроку. Двоє озброєних чоловіків посадили її в «воронок» і відвезли. Здивованим учням пояснили, що вчителька — ворог радянської влади, і за це її посадять до в’язниці. Більше ми Віру Тимофіївну не бачили.
Хочу сьогодні запитати: яку кривду зробила моя вчителька? Вона просто приносила картоплю і не давала нам померти з голоду. Якщо мою сім’ю врятувала корова Діна, то Віра Шевченко врятувала життя не одній дитині. Діти ходили в школу, щоб отримати з рук вчительки крихітну картоплину.
Іван Швед зізнався, що в його житті відбувалося багато щасливих випадковостей.
— Про деяких людей говорять: народився в сорочці, а я, уявіть, в прямому сенсі слова народився в овечому кожусі, — посміхається Іван Никифорович. — Взимку 1923 року, на Різдво, мої батьки зібралися в сусіднє село до діда. Батько запряг коня в сани і, посадивши на них вагітну маму, відправився в гості. Несподівано в полі розігралася хуртовина, а у мами… почалися пологи. Через завірюху не можна було зрозуміти, куди їхати. Кінь зупинився. Тоді батько недовго думаючи розстелив на санях кожух і прийняв пологи. Пуповину він перегриз зубами. Незабаром хуртовина вщухла, і до дідуся батьки приїхали вже разом зі мною.
Батько Івана Шведа довго не хотів йти до колгоспу, але врешті-решт піддався на вмовляння.
— Першими записалися сільські бідняки, а потім вже середняки, такі, як наша сім’я, — згадує Іван Никифорович. — У нас був кінь, плуги, культиватори, борони, три десятини землі… Коли батько вступив у колгосп, то на наступний день до нас додому прийшли голова, секретар та кілька сільських активістів. Вони розібрали сарай і вивезли весь інвентар, повели худобу. Пояснили, що тепер це суспільне. Довелося все заново наживати…
— Як ви опинилися на Волині?
— Коли почалася війна, я пішов добровольцем на фронт. Перемогу зустрів у Празі. Демобілізувавшись, пішов вчитися в педінститут. Після війни, в 1947 році, на Вінниччині знову було голодно. Я з дитинства добре пам’ятав це моторошне відчуття, коли постійно хочеться їсти. Вирішив рятуватися в Західній Україні. У Пнівненской школі спочатку викладав українську мову і літературу, а в 1948 році мене, як колишнього фронтовика, призначили директором. Тут познайомився з майбутньою дружиною Галиною, вчителькою історії. У нас народилися троє дітей — синочки Ігор та Іван, і донечка Леся.
Іван Швед досі пише вірші, видав кілька поетичних збірок.
— Не можу забути Голодомор, цій темі я присвятив чимало рядків, — каже Іван Никифорович. — Хоч і минуло багато часу, біль не проходить. Часто в пам’яті спливають страшні сцени, бачу гори людських трупів. Особи померлих людей переслідують мене, не дають спокійно спати. Ми не маємо права забути про тих, хто помер в муках голоду.
Єдине, що можемо зараз зробити,
Хай струни душевні звучать —
На пам’ять свічу воскову запалити —
Хай плаче із нами свіча!
Леніна БИЧКОВСЬКА
