Такі різні долі випускників інституцій…
Досягнення повноліття — критичний момент у житті вихованця інтернату. За правилами, довше в дитячому закладі він залишатися не може, а подітися йому, як правило, нікуди. Закінчується казенний одяг та їжа, віднині про усе потрібно піклуватися самому. Не маючі практики жити у соціумі, дуже часто вихованці інституцій стають злочинцями. Йдуть красти свідомо, аби потрапити до в’язниці – там, так само як у інтернаті, дадуть ліжко та миску супу. Але найсумніше, коли бувші вихованці інституцій накладають на себе руки.
Коли журналіст запитала виховательку одного з інтернатів, чи цікавиться вона долею своїх випускників, вона зізналася, що ні.
— Мені страшно це робити, — пояснює жінка. – Багато хто потрапляє до в’язниці, їде на заробітки й повертається калікою. Тож спеціально не цікавлюсь, якщо дізнаюсь щось погане, мені стає важко. Визнаю, що мої вихованці виходять у світ непідготовленими до самостійного життя. Вони звикли приходити до їдальні, коли там вже накриті столи. При цьому самі готувати, прати, прибирати – не вміють, їх цьому не вчили. Звісно, у школі дівчатка переписують у зошити рецепти пирогів та салатів, але цього вони ніколи не готують. Бо внутрішніми інструкціями цього не передбачено. В процесі навчання діти не повинні підходити до електричних розеток, плит. А як без цього можна навчитися готувати їсти?!
Часто бувші вихованці інтернатів соромляться свого минулого, не хочуть, аби оточуючі знали, де вони зростали. Здебільшого, вони не вміють будувати сім’ї. Причина відома – відсутність позитивного батьківського прикладу. Навчатися любові та взаєморозумінню просто не було в кого. А ще багато вихованців інституцій віддають своїх дітей до інтернату, вважають що я так жив, хай моя дитина спробує.
Ми розкажемо історію, яка швидше за все, виключення з правил. Оксана та Роман — бувші вихованці інтернату. У подружжя двійко діток, хлопчик та дівчинка. Пара вчителює в одній школі на Житомирщині, на роботу ходять разом, додому теж. Задля цього чекають одне одного.
В дитинстві обоє потрапили в інтернат через життєві обставини. Оксана запам’ятала маму постійно п’яною, щодня вона приводила нового дядька й заставляла маленьку доньку називати його «татом». Згодом жінку позбавили материнства, а дівчинку віддали до інтернату. Матір ніколи не провідувала свою кровинку, ніби її не було на світі.
Роман майже нічого не пам’ятає про своїх батьків, вони загинули, коли хлопчику виповнилося три роки. З того часу він ріс в інтернаті.
— Життя в інтернаті багато чому навчило, — стверджує Оксана. – Приміром, цінити родину, сімейний затишок. В дитинстві я цього не мала й жила мріями, що коли виросту, побудую найкращу у світі родину. Про щасливе життя в сім`ї читала у книжках, газетах. Потім у голові будувала собі картинку, за якою буду виховувати свою доньку. Поклялася, що ніколи її не покину. Той, хто не жив в інтернаті, не зможе до кінця оцінити усі «принади» цього закладу.
– Абсолютно підтримую свою дружину, — говорить Роман. – Життя в інтернаті було складним, приміром, надзвичайно не вистачало спілкування з людиною, якій довіряєш. У нас була одна дуже хороша вихователька, та страшенно любив її не лише я. Але вона фізично не могла кожному приділити увагу, поговорити наодинці. Лише одного(!) разу мені це вдалося. Пам’ятаю, закохався в однокласницю, а їй подобався зовсім інший хлопець. Я мучився страшенно, вночі плакав. Вихователька заспокоїла, сказала, що моя доля обов’язково дасть про себе знати. Після розмови з нею мені стало легко на душі, потім ще потребував поради, але не судилось. «Дістатися» до виховательки було над складно, потрібно було вистояти «живу» чергу. Та зміна постійно закінчувалася раніше, ніж підходила моя черга. Вихователька поспішала додому, а я вирішував свої проблеми без мудрого порадника. З того часу поклявся, що мої діти завжди матимуть змогу поговорити зі мною. Хай це буде навіть уночі, я обов’язково полишу будь-яку роботу, уважно вислухаю дитину й дам пораду. У нашій родині часто звучить слово «наше», хоча зізнатися, досить важко було призвичаїтися до цього слова. Надто довго кожен з нас звик вживати в інтернаті «моє».
— А ще ми купуємо своїм дітям багато солодощів, різноманітних іграшок, — зізнається молода матуся. — Хочемо, щоб у них всього було вдосталь. Ми не могли цим натішитися, цукерки були у нас не часто, лише на свята. Іноді свято було поза календарем – це коли до нас в інтернат приїжджав спонсор і привозив солодощі. Сьогодні ми «спонсори» своїм дітям, у нашій сім`ї завжди є цукерки, вони стоять на видному місці. Бери та їж скільки хочеш! Іноді педіатр сварить мене за це, але я не можу заборонити дітям їсти цукерок стільки, скільки їм забажається. Хочу, щоб вони мали те, чого бракувало колись мені.
Подружжя мріє всиновити дві-три дитини. Задля цього вже збирають необхідні документи.
— Прагнемо вирвати з цупкого інтернатного життя хоч кілька дітей, — зізнаються молоді батьки. – Тільки бувший інтернатівець знає, що це таке – зростати без материнського тепла, підтримки, поради. Нам, як нікому відомо, як з цим миритись.
— Й разом з тим, ми щасливі, тому що знайшли одне одного, тому ще не загубилися у вирі нерозуміння, зневаги, — говорить Роман. — Пам’ятаю студентські роки, коли у мене були одні брюки – на будні й свята. На мене дивилися скоса ті, хто приїздив в університет на заняття на власній машині. Тепер у нас теж є автівка, зароблена ось цими руками та головою. Я вожу на машині своїх діток до школи, хоч вона всього в двох кварталах від нашої квартири. Їм страшенно це приємно – їхати поряд з татом. Ех, скільки б я дав, щоб у дитинстві тато чи мама завели мене за руку до школи…
Цей матеріал підготовлено в рамках Громадянської Кампанії «Відкриваємо двері дітям» www.openingdoors.org.ua»
Кампанія «Відкриваємо двері дітям» впроваджується на рівні Європейського Союзу та у 12 країнах Європи, включаючи Україну. Кампанія закликає ЄС і уряди європейських країн здійснити перехід від інтернатної системи догляду дітей до системи, яка заснована на вихованні дитини в сім’ї.
Кампанія «Відкриваємо двері дітям Європи» офіційно стартувала 6 червня 2013 року під лідерством двох організацій — Eurochild (мережа неурядових організацій європейських країн) та Hope and Homes for Children (Міжнародна благодійна організація «Надія і житло для дітей»). Головним національним партнером громадянської кампанії «Відкриваємо двері дітям» виступив благодійний Фонд Ріната Ахметова Розвиток України в рамках програми «Сирітству — ні!» Національним координатором кампанії в Україні є Представництво благодійної організації «Надія і житло для дітей» в Україні.
Олександра БИЧКОВСЬКА
