Казка про те, що чекає на того, хто використовує примусову дитячу працю

Маленька жовтогаряча білочка сиділа на високій гілці й лускала собі горішки. При цьому вона весело наспівувала пісеньку. Раптом один горішок вислизнув з її лапок і скотився додолу. Горіх втрапив якраз до лисиці, що саме йшла повз безтурботної білочки.

— Це мені? – поцікавилась лисиця.
— Т-а-а-к, — протягнула, ніяковіючи білочка. — Чому б і ні! – і вона весело засміялася.
У малечі було вдосталь смачних горіхів і їй зовсім не шкода було пригостити ними дорослу лисицю.
— Хочете, я вам ще скину! – запитало білченя й висипало цілу горстку горішків.
Вдячна лисиця всміхнулася білочці. Руда марно намагалася розколоти принаймні один горіх. Вона силилася ще й ще, та в неї нічого не виходило.
— Слухай мала, ти така спритна. Може ти й мені налускаєш? – запитала медовим голосом лисиця.
— З радістю тітонько! – відповіла маленька білочка й почала кидати на траву почищені горішки.
Лисиця з жадібністю хапала полускані горіхи. Вона була така голодна, що відправляла їх до рота навіть не достатньо прожувавши. Досить швидко лисиця наситилась й задоволена лягла біля дерева, на котрому сиділо білченя. А мале все кидало й кидало горіхи. Незабаром біля рудої опинилася невелика гірка смачних чищених горіхів.
— Може досить тітонько? – зазирнувши до низу вигукнуло білченя.
— Та досить вже, досить. Бери й собі поїж, — відповіла лисиця.
— Дякую тітонько, — й маленька білочка не кваплячись почала чистити для себе горішки, при цьому знову наспівуючи.
Вдоволена лисиця потирала свій наповнений живіт й з насолодою оглядала гору горіхів. «Як би це їх перенести у свою нірку» — роздумувала руда. Вона подумки малювала собі різні плани щодо реалізації цієї задумки. «Це ж заплатити комусь треба за те, щоб переніс…» Закінчити думку їй не дав ведмідь, що саме повертався до своєї домівки.



— Зроду не бачив стільки чищених горіхів, — протягнув від здивування косолапий. – Руда, ти б пригостила мене, а то я ще ніколи в житті не їв горіхів. Не вмію їх лускати.
— Послухай, зроби послугу: перенеси їх до моєї нірки, а я тебе за це пригощу.
— Усього діла, то давай! – й ведмідь з радістю почав носити горіхи.
Через деякий час ведмідь доповів, що нірка лисиці вже заповнена, більше нікуди зносити поживу.
— Там тобі вистачить не на одну зиму! — припустив косолапий.
— Правда?! – перепитала лисиця й весело почала качатися по землі.
Розплатившись із ведмедем кількома горіхами, лисиця почала думати, що їй робити далі. Адже залишалося ще чимало горіхів. Не пропадати ж такому добру? Раптом вона побачила вовка. Він ще здалеку відчув запах смачненького. Вгледівши купу чищених горіхів, вовк застиг на місці. Він ледве встиг зловити власну слину.
— Послухай кума, пригости давнього друга, — почав благати вовк.
— Ото ще, — відповіла руда. — Якщо хочеш, то купуй.
— А що ж ти хочеш в обмін.
— Ну хоча б полуниці. Давай так – ти мені принесеш десять полуниць, а я тобі дам два горіхи.
— А чому ж така несправедливість? – запитав вовк.
— Ти знаєш скільки потрібно праці, щоб полускати горіхи. У них товстенна шкіра. А ще треба горішок зняти з дерева. Ти здатен його зняти з дерева? – запитала, прижмуривши очі руда.
Послухавши беззаперечні, як йому здалося, аргументи лисиці, вовк пішов шукати лісові полуниці. Пізніше до хитрюги підійшов ще й зайчик з проханням поласувати горішками. З нього вона потребувала моркви, капусти та буряків на борщ. З їжака яблук й грибів, з мишей зерна…



Раптом лисиця побачила, що горіхи закінчуються, а в неї ж так багато планів. Вона домовилася з борсуками про будівлю нової нірки, а з дикими качками про пухку ковдру.
— Гей, мале! – згадала про білченя лисиця. – Ти чому байдикуєш? А ну до роботи мерщій! У мене горіхи закінчуються.
— Тітонько, я більше не хочу так багато лускати горіхів, у мене болять лапки, — зізналася маленька білочка. – До того ж, мені потрібно до школи.
— А тебе ніхто не питає, що у там у тебе болить й що тобі потрібно. Тобі ж сказано – до роботи. Ти ба, яке! Воно мені ще буде голову морочити.
Й маленька білочка почала працювати. Вона лускала горіхи вже не так швидко, як раніше, бо їй вже було не до веселощів. До того ж у білочки дуже боліли лапки, але вона вже боялася про це навіть згадувати. Лисиця постійно гримала на білченя й кричала що їй мало горіхів і що білочка повільно працює.
Одного разу, коли лисиця пішла оглянути, як будується її нова нірка, маленька білочка врешті набралася хоробрості й пожалілася зайцю, що йшов повз малої. Заєць уважно вислухав білочку й лишень покачав головою. Мовляв, у рудої зв’язки й таке інше. Вона почала товаришувати з «впливовими» звірами і воювати з нею, то марна справа. Білочка ще більше засмутилася від таких слів й заплакала. За той час, що вона працювала на лисицю, мала забула усі свої пісеньки, не ходила до школи й вже не мріяла вчитися далі.



Нарешті білочка вгледіла дятла, свого класного керівника. Дятел був обурений, що його краща учениця пропускає заняття й прийшов до білочки з претензіями. Вислухавши свою ученицю, дятел не на жарт розлютився. Він почав розповідати усім лісовим жителям про те, що лисиця використовує задля власної наживи дитячу працю. Обурення місцевих жителів наростало. Усім звірам, що мали з нею «торгові» справи, стало дуже соромно, коли вони дізналися чию працю використовувала руда. Врешті решт, лисицю заставили покинути ліс й перебратися деінде.

Таким чином, руда поплатилася за свою «комерцію». А усім діткам слід пам’ятати, що ніхто не в праві використовувати їх працю, тим більше примусову.

Автор Олександра БИЧКОВСЬКА